Дяк

Дяк (від грец. διάκονος - прислужник) – 1. В православних і католицьких церквах служителі із світських людей, які не мають ніякого ступеня священства (у православ'ї Д. називають псаломщиками). До обов'язків Д. належить церковний спів і читання, керування церковним хором, супровід священика під час виконання душпастирських обов'язків. Деякі Д. одержують привілей носити стихар під час церковного служіння (у католиків це вже не практикується). В княжу добу Д. входили до категорії "церковних людей" і підлягали т.зв. церковним судам. Вони від початку утримувалися на кошти церковної громади. Становище дяка визначало місцеве звичаєве право, залежно від єпархії, і навіть парафії, причому дяк був у більшій мірі залежним від громади, ніж священик. Д. переважно користувалися частиною (раніше третиною, а здебільшого - меншою частиною, з місцевим звичаєм) церковної землі і третиною інших звичаєвих прибутків від церковної громади та мешкали в церковному будинку. Подекуди Д. отримували натурою або грошима від родини т.зв. "роківщину". Здібніших Д. іноді висвячували в диякони і священики. Це явище було досить поширене в час, коли підупала духовна освіта. У 18 ст. таких священиків називали в Галичині "дячками". Подекуди, в основному на Центральних і Східних землях, становище Д. займали особи, які перервали освіту в духовних школах, та вихованці братських шкіл. Про спеціальну професійну освіту Д. маємо мало відомостей. На Січі існувала на монастирському подвір'ї окрема школа, в одному відділі якої вчили тих козаків, що готувалися на Д., паламарів, дияконів.

Окрема ділянка діяльності давніх Д. – навчання грамоти. Вже з 11 ст. Д. вчили початкової освіти дітей багатших батьків приватно або усіх при церкві. Д.-учителів в 14-18 ст. називали "дидаскалами" або "бакалаврами". В 16-17 ст. на Україні були широко відомі мандрівні Д.-учителі, які залишали Київську Академію чи інші колегії та за умовлену нагороду вчили дітей священиків, козацької старшини чи міщан. Їх жартома називали "пиворізами". Перепис 1782 р. в Росії припинив інституцію "мандрівних Д." Д. були прикріплені до певного місця і там могли виконувати церковні служіння. В парафіяльних школах до кінця 19 ст. вчили переважно Д.-учителі.

2. У Київській Русі – переписувач князівської канцелярії.

• Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях.-Луцьк: Вежа, 2000.
• УРЕ.- К., 1962.- т. 4.