Шевченко Тарас Григорович: відмінності між версіями

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Інтерактивний перегляд історії
[перевірена версія][перевірена версія]
← Попереднє редагуванняНаступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
→‎Погляди щодо релігії: усувається багатозначність терміну "Релігійні погляди", що приводить до конфліктів
Zmi007 (обговорення | внесок)
4191 редагування
Скасування редагування № 13789060 користувача Dzyadyk (обговорення)
Рядок 273: Рядок 273:
{{Розширити розділ|дата=лютий 2013}}
{{Розширити розділ|дата=лютий 2013}}


== Релігійні погляди ==
== Погляди щодо релігії ==
{{Розширити розділ|дата=грудень 2013}}
{{Розширити розділ|дата=грудень 2013}}
{{main|Погляди Тараса Шевченка щодо релігії}}
{{main| Тараса Шевченка}}
: ''…бо немає
: ''…бо немає
: ''Господа на небі!
: ''Господа на небі!

Версія за 16:54, 6 січня 2014

Шаблон:Protected

Тарас Григорович Шевченко
Тарас Шевченко, автопортрет 1840-1841 рр.
Ім'я при народженніТарас Григорович Шевченко[1][2]
ПрізвиськоКобзар і Пророк
ПсевдонімТ. Ш.[3], К. Дармограй[3] і Кобзарь Дармограй[3]
Народився25 лютого (9 березня) 1814(1814-03-09)
село Моринці, Київська губернія
(нині Черкаська область, Україна)
Помер26 лютого (10 березня) 1861(1861-03-10) (47 років)
м. Санкт-Петербург (нині Російська Федерація)
·асцит[4]
ПохованняЧернеча гора
Країна Російська імперія[5][6][7]
НаціональністьУкраїнець
Діяльністьхудожник (живописець, гравер), поет,прозаїк, драматург, громадський діяч
Alma materПетербурзька академія мистецтв (1844)
ЗакладІмператорський університет Святого Володимира
Мова творівукраїнська, російська
Роки активності1826–1861
Magnum opus«Кобзар»
КонфесіяПравослав'я
БатькоШевченко Григорій Іванович
МатиШевченко Катерина Якимівна
Брати, сестриШевченко Йосип Григорович, Шевченко Микита Григорович, Бойко Ярина Григорівна і Красицька Катерина Григорівна
Автограф
CMNS: Шевченко Тарас Григорович у Вікісховищі
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах
S:  Роботи у  Вікіджерелах

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Шевченко.
Щодо інших людей з іменем Шевченко Тарас Григорович див. Шевченко Тарас Григорович (Герой України).

Тара́с Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобза́р; 25 лютого (9 березня) 1814(18140309), с. Моринці, Київська губернія, (нині Черкаська область) — 26 лютого (10 березня) 1861, м. Санкт-Петербург) — український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський та політичний діяч, фольклорист, етнограф.

Член Кирило-Мефодіївського братства. Академік Імператорської академії мистецтв (1860).

Життєвий шлях

Дитинство і молодість

Народився 25 лютого (9 березня) 1814(18140309)[10] у селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині село Звенигородського району Черкаської області) в закріпаченій селянській родині Григорія Івановича Шевченка та Катерини Якимівни Бойко[11] козацького походження. Згідно з родинними переказами його діди і прадіди козакували, служили у Війську Запорізькому, брали участь у визвольних війнах і повстаннях, які відбувалися в Україні XVII–XVIII ст. Ці повстання були жорстоко придушені і нормальне суспільне життя у регіоні Черкащини, Полтавщини, Київщини, Брацлавщини, Чернігівщини на тривалі роки було порушене. Основна частина місцевого населення була закріпачена і зубожіла.

Сім'я Тараса на чолі з батьком Григорієм Івановичем Шевченком повернулася до села Керелівки (нині Шевченкове Звенигородського району), Звенигородського повіту, на Київщині, звідки був родом Григорій Іванович[12]. Дитячі роки Тараса проходять у цьому селі. 12 (24) травня 1816 року народилася Тарасова сестра Ярина[13]. 26 січня (7 лютого) 1819 року народилася Тарасова сестра Марія[14]. Був такий випадок, коли малий Тарас пішов шукати «залізні стовпи», що «підпирають» небо, і заблукав у полі. Чумаки, зустрівши хлопця, забрали його з собою і ввечері привезли до Керелівки[15]. 8 (20) березня 1821 року народився Тарасів брат Йосип[16].

Восени 1822 року Тарас Шевченко починає вчитися грамоти у місцевого дяка Совгиря[17]. Знайомиться з творами Г. Сковороди. В період 1822–1828 років намалював «Коні. Солдати» (картина не знайдена)[18].

29 січня (10 лютого) 1823 року його старша сестра і нянька Катерина вийшла заміж за Антона Красицького — селянина с. Зелена Діброва.

Рано втративши матір (20 серпня (1 вересня) 1823 року), яка померла від тяжкої праці й злиднів, залишивши сиротами шестеро дітей[19], він з дитинства зазнав багато горя і знущань. 7 (19) жовтня 1823 року Тарасів батько одружується вдруге з удовою Оксаною Терещенко, в якої вже було троє дітей[20].

22 червня (4 липня) 1824 року народилася Тарасова сестра Марія — від другого шлюбу Григорія Івановича[21]. Тарас чумакує з батьком. Буває в Звенигородці, Умані, Єлисаветграді (тепер Кіровоград)[22]. 21 березня (2 квітня) 1825 року від тяжкої праці на панщині помер Тарасів батько — Григорій Іванович Шевченко[23]. Залишившись сиротою, Тарас іде наймитувати до дяка П. Богорського, який прибув з Києва[24]. Як «школяр-попихач» носить воду, опалює школу, обслуговує дяка, читає псалтир над померлими, продовжує навчання[25]. Під час навчання Шевченко ознайомився з деякими творами української літератури. Не стерпівши знущань дяка Богорського, Тарас тікає від нього й шукає в навколишніх селах учителя-маляра[26]. І знаходить, відчуваючи великий потяг до живопису, кілька днів наймитує і «вчиться» малярства в диякона Єфрема (м. Лисянка, Звенигородського повіту, на Київщині)[27]. Також мав учителів-малярів із села Стеблева, Канівського повіту, на Київщині[28] та із села Тарасівки, Звенигородського повіту, на Київщині[29]. 1827 року пасе громадську отару овець у с. Кирилівці. Зустрічається з Оксаною Коваленко, подругою дитинства, яку не раз згадує у своїх творах. Саме їй присвячено вступ до поеми «Мар'яна-черниця»[30].

Наймитуючи в кирилівського попа Григорія Кошиці, Тарас буває в м. Богуславі (куди возив поповича до школи й на продаж яблука та сливи). В цей же час їздив на базари до містечок Бурти і Шполи[31]. 1828 року Шевченка взяли козачком (слугою) до панського двору у с. Вільшану (Звенигородського повіту на Київщині), куди він пішов за дозволом, щоб вчитися у хлипнівського маляра[32]. Коли Тарасові минуло 14 років, помер В. Енгельгардт, і село Кирилівка стало власністю його сина П. Енгельгардта[33], Шевченка ж зробили дворовим слугою нового поміщика в маєтку Вільшані. 6 (18) грудня 1829 року поміщик Павло Васильович Енгельгардт застав Шевченка вночі за малюванням козака М. Платова (героя Вітчизняної війни 1812 р.), нам'яв вуха кріпаку-слузі та наказав відшмагати його на стайні різками[34]. Наступного дня наказ було виконано: кучер Сидорко відшмагав Шевченка на стайні різками за малювання[35]. Протягом 1829–1833 років Тарас малював копії з картин суздальських майстрів[36].

Упродовж майже 2,5 років — з осені 1828 року до початку 1831 р. — Шевченко пробув зі своїм паном у Вільні[37], проте деталі цієї подорожі мало відомі. Не виключено, що там він міг відвідувати лекції малювання у професора Віленського Університету Й. Рустемаса. У тому ж місті Шевченко міг бути очевидцем Польського повстання 1830 р. З цього періоду перебування у Вільно зберігся малюнок Шевченка «Погруддя жінки»[38], якість якого свідчить про майже професійне володіння олівцем.

Переїхавши 1831 року з Вільно до Петербурга, Енгельгардт взяв із собою Шевченка[39], а щоб мати зиск з невгамовного потягу юнака до малювання, віддав його в науку на 4 роки до живописця Василя Ширяєва, адже у великих панів було модою мати своїх «покоєвих художників». З цього часу й аж до 1838 року Шевченко живе в будинку Крестовського (тепер — Загородний проспект, 8), де наймав квартиру Ширяєв[40]. Ночами, у вільний від роботи час, Шевченко ходив до Літнього саду, змальовував статуї, тоді ж уперше почав писати вірші[41].

1833 року намалював портрет поміщика Павла Енгельгардта (акварель) (оригінал, датований автором, зберігається в Державному музеї Т. Г. Шевченка у Києві).[42].

У повісті «Художник» Шевченко розповідає, що в доакадемічний період він намалював: «Аполлон Бельведерський», «Фракліт», «Геракліт», «Архітектурні барельєфи», «Маска Фортунати» (олівець)[43]. Шевченко бере участь у розпису Великого театру як підмайстер-рисувальник[44]. Виконав композицію «Олександр Македонський виявляє довір'я своєму лікареві Філіппу» (акварель, туш, перо). Дата і підпис Шевченка. Малюнок виконано на тему, оголошену ще 1830 р. для конкурсу в Академії художеств на одержання золотої медалі[45].

Намалював: «Смерть Олега — князя Древлянського» (туш), «Смерть Віргінії» (акварель, туш), на обох дати і підпис Шевченка[46], «Смерть Богдана Хмельницького» (туш, перо і пензель)[47]. До цього часу дослідники відносять також виконання Шевченком малюнків, про які є згадка в його повісті «Художник»: «Геркулес Фарнезький»[48], «Аполліно» — копія[49], рисунки для розпису Великого театру в Петербурзі[50], «Маска Лаокоона»[51], «Слідок із скульптурного твору Мікеланджело»[52], «Голова Люція Вера»[53], «Голова Генія»[54]; «Анатомічна фігура»[55]; «Германік»[56]; «Фавн, що танцює»[57].

Викуп

Улітку 1836 року, під час одного з нічних рисувальних «сеансів» в Літньому саду, він познайомився зі своїм земляком — художником І. Сошенком, а через нього — з Євгеном Гребінкою, В. Григоровичем і О. Венеціановим, які познайомили його з впливовим при дворі поетом В. А. Жуковським.[58]. Сошенко вмовив Ширяева відпустити Шевченка на місяць з ним, щоб цей час він використав для відвідування зали живопису Товариства заохочення художників[59] і комітет цього товариства, «розглянувши рисунки стороннього учня Шевченка», ухвалив «мати його на увазі на майбутнє».

5 (17) квітня 1838 року Шевченко разом з А. Мокрицьким відвідують Ермітаж, де оглядають твори видатних художників (Ван-Дейка, Рубенса, Веласкеса, Гвідо Рені та інших), говорять про цінність їхніх полотен.

Навесні 1838 Карл Брюллов та Василь Жуковський задумали викупити молодого поета з кріпацтва. Пан погодився відпустити кріпака за великі гроші — 2500 рублів[60]. Щоб їх здобути, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського — вихователя спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотереї, в якій взяла участь царська родина[61]. Лотерея відбулася 22 квітня (4 травня) 1838 року[62], а 25 квітня (7 травня) Шевченкові видали відпускну[60].

Дослідники-мистецтвознавці періодом 1837–1838 років датують також малярські твори, про які є згадка у повісті Шевченка «Художник», а саме:

  • «Анатомічна статуя Фішера»[63];
  • «Мідас, повішений Аполлоном»[64];
  • «Едіп, Антігона та Полінік»[65];
  • «Ієзекіїль на полі, всіяному кістками»[66].

В Академії мистецтв

Катерина (олія, 1842)

Після викупу оселився на 4-й лінії Васильєвського острова у будинку № 100[67].

Незабаром Шевченко став студентом Академії мистецтв[68], а вже там — улюбленим учнем Брюллова[69].

Будучи вже неабияким портетистом, упродовж навчання він опанував також мистецтво гравюри й виявив нові видатні здібності як графік та ілюстратор.

23 червня (5 липня) 1838 року за рисунок з гіпсових фігур на місячному екзамені в Академії мистецтв Шевченкові виставлено номер тринадцятий (Найкраща робота оцінювалась № 1, а далі оцінки йшли по низхідній)[70].

2 (14) листопада 1838 року Шевченко в Гатчині написав «Думку» («Тяжко, важко в світі жити…»), вперше надруковано у харківському альманасі Бецького «Молодик»[71].

24 листопада (4 грудня) 1838 року переїхав на квартиру до Сошенка у будинок № 307 3-го кварталу Васильєвської частини (тепер — будинок № 47 по 4-й лінії)[72].

Новий, 1840-й, Тарас Шевченко зустрів хворобою на тиф. Одужував він у майні Федора Пономарьова — свого найближчого друга по Академії мистецтв.[73]

Водночас Шевченко наполегливо працював над поповненням своєї освіти, жадібно читав твори класиків світової літератури й захоплювався історією та філософією. Під враженням вістки про смерть автора «Енеїди» Шевченко написав вірш «На вічну пам'ять Котляревському»[74]. Разом із чотирма іншими його поезіями цей вірш побачив світ у альманасі Гребінки «Ластівка» (1841)[75].

Першу збірку своїх поетичних творів Шевченко видав 1840 під назвою «Кобзар»[76]. До неї увійшло 8 поезій[77]: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч».

Окремими виданнями вийшли поеми «Гайдамаки» (1841)[78] та «Гамалія» (1844)[79].

Вірші Шевченка справили на українське суспільство велике враження, проте російська богема загалом негативно поставилася до молодого поета, звинувативши його головним чином у тому, що він пише «мужицькою мовою».

Улітку 1842, використавши сюжет поеми «Катерина», Шевченко намалював олійними фарбами однойменну картину, яка стала одним з найпопулярніших творів українського живопису[80].

Перша подорож Україною

13 (25) травня 1843 року Шевченко з Петербурга виїхав до України. Відвідав на його хуторі Кукуріківщина під Борзною відставного поручника і українського поета Віктора Забілу. Зупинився поет у Качанівці на Чернігівщині (маєток поміщика Григорія Тарновського)[81]. В червні 1843 побував у Києві, де познайомився з М. Максимовичем та П. Кулішем[82], і на Полтавщині відвідав Є. Гребінку в його Убіжищі[83]. 29 червня (11 липня) 1838 — в день св. Петра і Павла відвідав разом з ним пишний прийом у хрещеної Гребінки, вдови генеральші Тетяни Вільхівської в її «українському Версалі» в Мосйівці, де познайомився з поетом О. Афанасьєвим-Чужбинським та офіцером Я. де Бальменом (якому пізніше, присвятив поему «Кавказ»). В липні 1843 року в с. Ковалівці Шевченко відвідує Олексія Капніста (учасник руху декабристів, син автора «Оди на рабство» і комедії «Ябеда»). Обидва поїхали до міста Яготина до Миколи Рєпніна-Волконського оглянути галерею картин і на замовлення Григорія Тарновського зробити копію з портрета Миколи Рєпніна. Познайомився з Варварою Рєпніною[84]. Протягом літа відвідував своїх нових знайомих: Закревських в Березовій Рудці, Я. де Бальмена в Линовиці, П. Селецького в Малютинцях, О. Афанасьєва-Чужбинського в Ісківцях, Ревуцьких в Іржавці, Ґалаґанів в Сокиринцях та Дігтярях. 20 вересня (2 жовтня) 1843 року гостює в рідному селі Кирилівці, Звенигородського повіту, на Київщині у сестри та братів[85]. Протягом жовтня-грудня 1843 року перебуває в Яготині у Рєпніних, де на замовлення Олексія Капніста виконує дві копії з портрета М. Рєпніна (оригінал намальований швейцарським художником Й. Горнунгом). Портрети зберігаються: один в Державному музеї Т. Г. Шевченка у Києві, другий — у Санкт-Петербурзі, в Ермітажі[86].

Поет проти імперії

Під впливом баченого і пережитого в Україні Шевченко написав вірш «Розрита могила», в якому висловив гнівний осуд поневолення українського народу царською Росією. В лютому 1844 року виїхав з України до Петербурга через Москву, де пробув один тиждень і зустрівся з Михайлом Щепкіним та Осипом Бодянським[87]. Під час першої подорожі до України Шевченко задумав видати серію малюнків «Живописна Україна»[88]. Саме тому Тарас Шевченко в пошуках історичних сюжетів мав намір звернутися до П. Буткова. Про це поет писав у листі до Осипа Бодянського 29 червня (11 липня) 1844 року[89]. 30 жовтня (11 листопада) 1844 року комітет Товариства заохочення художників ухвалив надати Шевченкові грошову допомогу для видання «Живописной Украины», визначивши для цієї мети 300 крб. та зобов'язавши його надіслати для Товариства один примірник першого випуску видання[90]. Перші 6 офортів серії («У Києві», «Видубецький монастир у Києві», «Судня рада», «Старости», «Казка» («Солдат і Смерть»), «Дари в Чигрині 1649 року») вийшли друком у листопаді того ж року під назвою «Чигиринський Кобзар»[91]. Вийшов 1844 передрук першого видання «Кобзаря» з додатком поеми «Гайдамаки»[92]. Того ж року Шевченко написав гостро політичну поему «Сон» («У всякого своя доля»)[93], ставши на шлях безкомпромісної боротьби проти самодержавної системи тодішньої Російської Імперії.

22 березня (3 квітня) 1845 року Шевченко подав заяву до ради Академії мистецтв з проханням надати йому звання художника[94]. Рада Академії художеств, розглянувши заяву Шевченка, винесла таке рішення: «Ст. 12. По прошению вольноприходящего ученика Академии Тараса Шевченко (по входящей книге № 386). Определено: Поелику Шевченко известен Совету по своим работам и награжден уже за успехи в живописи серебряною медалью 2-го достоинства, то удостоить его звания неклассного художника и представить на утверждение общему собранию Академии»[95]. Також подав заяву до правління Академії про видачу йому квитка для проїзду на Україну і вільного проживання там[96]. 25 березня (5 квітня) рада Академії мистецтв видала Шевченкові квиток на право проїзду на Україну[97]. Вже в листопаді 1845 року загальні збори Академії мистецтв у Петербурзі затвердили рішення ради від 22 березня про надання Шевченкові звання некласного художника[98].

Друга подорож Україною

Циганка ворожить українській дівчині

31 березня (12 квітня) 1845 року Шевченко виїхав із Петербурга через Москву ��о Києва. У Москві зустрічався зі Михайлом Щепкіним, оглядав Кремль. На шляху до Києва Шевченко проїжджав Подольськ, Тулу, Орел, Кроми, Есмань, Кукуріковщину[99].

Протягом весни-осені 1845 року перебуває у селі Мар'їнському на Полтавщині (Миргородський повіт). Жив він у поміщика О. Лук'яновича (у окремому від панів приміщенні), малював портрети і краєвиди. Тут поет здружився з селянами, охоче з ними зустрічався і розмовляв[100].

У вересні гостює у своїх родичів у с. Кирилівці, відвідує сестру Катерину у с. Зелена Діброва, був у с. Княжому[101].

Ставши співробітником Київської Археографічної Комісії, Шевченко багато подорожував Україною, збирав фольклорні й етнографічні матеріали та змальовував історичні й архітектурні пам'ятки[102].

Восени та протягом зими 1845 р. Шевченко написав такі твори: «Іван Гус» («Єретик»)[103], «Сліпий», «Великий льох», «Наймичка»[104], «Кавказ»[105], «І мертвим, і живим…»[106], «Холодний Яр»[107], «Давидові псалми»[108]; важко захворівши, наприкінці 1845 написав вірш «Заповіт»[109], у якому проголосив заклик до революційної боротьби за визволення свого поневоленого народу.

Через яскраво антирежимний характер нові поетичні твори Шевченка не могли бути надруковані й тому розповсюджувались серед народу у рукописних списках.[110] Сам Шевченко переписав їх для себе у спеціальний зошит-альбом, якому дав назву «Три літа»[111] (1843 — 1845).

Арешт і заслання

Шевченко Тарас Григорович. Скульптура Миколи Шматька в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка

Навесні 1846 року Шевченко прибув до Києва, оселився в будинку (тепер — Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка) в колишньому провулку «Козине болото». У цей час були написані балади «Лілея» та «Русалка». У квітні Тарас пристав до Кирило-Мефодіївського братства, таємної політичної організації, заснованої з ініціативи Миколи Костомарова. 27 листопада (9 грудня) 1846 року Шевченко подає заяву на ім'я попечителя Київського навчального округу про зарахування на посаду вчителя малювання у Київському університеті Святого Володимира, на яку його затвердили 21 лютого (5 березня) 1847. У березні 1847 року, після доносу, почалися арешти членів братства. Шевченка заарештували 5 (17) квітня 1847 на дніпровській переправі, коли він повертався до Києва, відібрали збірку «Три літа», та відправили під конвоєм до Петербурга й ув'язнили в казематі Третього відділу імператорської канцелярії на Пантелеймонівській вулиці (тепер вул. Пестеля, 9). Під час допитів поет виявив неабияку мужність і незалежність: він не зрікся своїх поглядів і не виказав нікого з братчиків. Перебуваючи біля двох місяців за ґратами, Шевченко продовжував писати вірші, що їх згодом об'єднав у цикл «В казематі». Серед в'язничних мурів, чекаючи кари, Шевченко зміг написати таку рідкісну перлину лірики, як вірш «Садок вишневий коло хати…». Безмежну любов до України поет висловив у вірші, що починається рядками «Мені однаково, чи буду / Я жить в Україні, чи ні».

Заарештували Шевченка за написання віршів на «малоросійській мові», які «могли посіятися і внаслідок вкорінити думку про гадане блаженство часів Гетьманщини, про щастя повернути ці часи і про можливість Україні існувати у вигляді окремої держави»[112].

В Орській фортеці всупереч суворій забороні, Шевченко продовжував крадькома малювати і писати вірші, які йому вдалося переховати й зберегти в чотирьох «захалявних книжечках» (1847, 1848, 1849, 1850). За того часу Шевченко написав поеми «Княжна», «Варнак», «Іржавець», «Чернець», «Москалева криниця» та багато поезій. Поет цікавився життям казахів, що кочували в околицях фортеці, вивчав їх пісні й легенди та малював сценки з їхнього побуту.

Деяке полегшення становища Шевченка настало з весни 1848 року унаслідок включення його штатним художником до складу Аральської експедиції під командуванням лейтенанта Бутакова. Перебування на о. Кос-Арал було дуже продуктивним у його творчості. Крім виконання численних малюнків, сепій та акварелей, Шевченко написав поеми «Царі», «Титарівна», «Марина», «Сотник» і понад 70 поезій, у яких відбиті важкі переживання, спричинені неволею і самотністю. В Оренбурзі Шевченко зблизився з засланцями-поляками, учасниками повстання 1830 — 31, і заприязнився з польським істориком Бр. Залеським, з яким пізніше листувався. У квітні 1850 Шевченка вдруге заарештовано і, після піврічного ув'язнення, запроторено в Новопетровський береговий форт, на півострів Мангишлак.

Далісмен-мула-аул (папір, акварель, 1851)

Семирічне перебування поета в Новопетровській фортеці — це найважчі часи в його житті. Та — незважаючи на найсуворіший нагляд, на моральні страждання і фізичне виснаження — Шевченко таємно продовжував малярську й літературну діяльність. Лише під час так званої Каратауської експедиції, влітку 1851, він виконав біля 100 малюнків аквареллю й олівцем (зокрема «Вид на гори Актау з долини Агаспеяр», «Гора в долині Агаспеяр», «Гори в долині Агаспеяр», «Кладовище Агаспеяр»). Знайшовши коло форту добру глину й алебастр, Шевченко почав вправи в скульптурі. Серед виконаних ним скульптурних творів були й 2 барельєфи на новозавітні теми: «Христос у терновому вінку» і «Йоан Хреститель». Поет тоді почав писати російською мовою повісті з українською тематикою та багатим автобіографічним матеріалом («Наймичка», «Варнак», «Княгиня», «Музыкант», «Художник», «Несчастный», «Близнецы» та інші).

Тільки через 2 роки після смерті Миколи клопотання друзів увінчалися успіхом, і поета звільнено з заслання у 1857 р. Коли стало відомо про майбутнє звільнення Тараса Шевченка від солдатчини, фельдфебель І лінійного батальйону Окремого Оренбурзького корпусу Мусій Анакієв дав йому змогу вільний від служби час проводити на свій розсуд. Довідавшись про звільнення, Шевченко цілком наново переробив написану ще в 1847 поему «Москалева криниця», а також почав вести російською мовою «Щоденник» («Журнал», з 12 червня 1857 до 13 липня 1858) — цінне джерело до біографії Шевченка, яке свідчить про високий рівень культури мислителя. У серпні 1857 Шевченко залишив Новопетровськ і рибальським човном дістався до Астрахані, а звідти пароплавом прибув до Нижнього Новгорода. Тут поетові довелося затриматися майже на півроку. В'їзд до Москви й Петербурга йому було заборонено. Хоч у Нижньому Новгороді Шевченко жив під пильним наглядом поліції, він не тільки брав участь у культурному житті міста, а й написав поеми «Неофіти», «Юродивий», триптих «Доля», «Муза», «Слава», закінчив повість «Прогулка с удовольствием и не без морали», намалював понад 20 портретів і зробив чимало архітектурних малюнків.

Третя подорож Україною

Навесні 1858 поет прибув до Петербурга, де його тепло зустріли українські друзі та численні прихильники, серед них і родина Федора Толстого. У червні того ж року Шевченко оселився в Академії Мистецтв, де жив до самої смерті. Щоб познайомитися з українським поетом, туди приїжджали І. Тургенєв і Марко Вовчок.

Хата на Пріорці

Одержавши з чималими труднощами дозвіл, Шевченко влітку 1859 року повернувся в Україну, якої вже 12 років не бачив. Тут відвідав своїх рідних — у Кирилівці та декого з давніх знайомих. У перших числах серпня 1859 Шевченко приїхав до Києва і оселився на межі Куренівки і Пріорки, по вулиці Вишгородській. Його мрії про одруження та придбання землі над Дніпром не здійснилися: Шевченка втретє заарештували і після кількаразових допитів (зокрема Марком Андрієвським — чиновником для особливих доручень при київському генерал-губернаторі) зобов'язали повернутися до Петербурга.

На світанку 14 серпня 1859 поет диліжансом через Ланцюговий міст через Дніпро виїхав до Петербурга.[113]

До останніх днів свого життя поет перебував під таємним поліційним наглядом. Виснажений моральними і фізичними стражданнями десятирічного заслання, Шевченко зберіг давню поетичну силу, яка незабаром виявилася в нових його творах. Уважають, що поема «Марія» становить вершину творчості поета після заслання. Шість раніше написаних і заборонених у Росії поезій Шевченка видано за кордоном у Лейпцігу, 1859. У друкарні П. Куліша 1860 року побачило світ нове видання «Кобзаря», яке, однак, охоплювало тільки незначну частину поезій Шевченка. Того ж року надруковано й «Кобзар» у перекладі російських поетів, а у січні 1861 випущено окремою книжкою Шевченків «Буквар», посібник для навчання у недільних школах України, виданий коштом автора та накладом 10 000 примірників.

У Петербурзі Шевченко вирішує зайнятися гравюрою, як справді народним видом мистецтва, яке може бути тиражованим. У квітні 1859 року Шевченко, подаючи деякі зі своїх гравюр на розгляд ради Імператорської академії мистецтв, просив удостоїти його звання академіка чи задати програму на отримання цього звання. Рада 16 квітня постановила визнати його «назначеним в академіки і задати програму на звання академіка з гравірування на міді». 2 вересня 1860 року, разом із іншими митцями, Тараса Шевченка було визнано академіком гравюри «на повагу майстерності та пізнань у мистецтвах»[114].

«Церква Богдана» у Суботові.

Будучи вже хворим, Шевченко взяв участь у підготовці першого числа журналу «Основа», яке вийшло ще за його життя. У передчутті близького кінця, Шевченко записав олівцем на офорті автопортрета 1860 свій останній вірш «Чи не покинуть нам, небого». П. Зайцев назвав цей твір незрівнянним поетичним документом боротьби безсмертної душі з тлінним тілом перед обличчям фізичної смерті.

Кохання Тараса Григоровича Шевченка

Першим коханням молодого Шевченка була молода дівчина, одноліток Тараса — Оксана. Родичі та знайомі закоханих були впевнені, що молоді одружаться, щойно досягнуть старшого віку. Але надії були марними — Тарас у валці свого пана Павла Енгельгардта мусив поїхати до Вільна (тепер — Вільнюс). Розлука була несподівана і довга. Усе своє подальше життя Шевченко буде з ніжністю згадувати ту дівчину, яку колись кохав.

Наступною жінкою, яку він нагородив своїм коханням, була польська швачка Дзюня Гусіковська.

У 1843 році Шевченко їде в Україну і там зустрічає Ганну Закревську, якій згодом присвятив вірш «Г. З.»

Наступними жінками, що займали місце в серці Кобзаря, були Варвара Рєпніна, сільська дівчина Глафіра та Агата Рускова, 16-річна актриса Катерина Піунова, яка, напевно, просто не наважилася пов'язати своє життя з модним, але скандально відомим художником, який майже на тридцять років був старшим від неї. Останнім коханням поета була 19-річна дівчина Лукерія Полусмак, яка наймитувала в Петербурзі. Простакувату дівчину Тарас зваблював дорогими подарунками, але вона не захотіла залишати столичного життя і переїжджати в Україну, щоб жити в селі, й покинула поета, вийшла заміж за перукаря Яковлєва. І лише 1904 року, після смерті свого пиячка-чоловіка, Лукерія Яковлєва-Полусмак, залишивши дітей в Петербурзі, приїхала до Канева і щодня приходила на могилу Шевченка.

Смерть і перепоховання

Докладніше: Смерть Тараса Шевченка та Похорони Тараса Шевченка
Могила на Смоленському цвинтарі Санкт-Петербурга.
59°56′45″ пн. ш. 30°15′03″ сх. д. / 59.945866° пн. ш. 30.25094° сх. д. / 59.945866; 30.25094
Посмертна маска
Файл:Grave of Taras Shevchenko.jpg
Пам'ятник на могилі Тараса Шевченка

26 лютого (10 березня) 1861 року Шевченко помер. На кошти друзів 1 (13 березня) його поховано спочатку на Смоленському православному кладовищі в Петербурзі.

Після того як п'ятдесят вісім днів прах Т. Г. Шевченка перебував у Петербурзі, його домовину, згідно із заповітом, за клопотанням Михайла Лазаревського, після отримання ним дозвілу у квітні того ж року, перевезено в Україну і перепоховано на Чернечій горі біля Канева.

Останній шлях

Докладніше: Перепоховання Тараса Шевченка та Могила Тараса Шевченка

26 квітня (8 травня) 1861 року домовина була викопана, перенесена через увесь Петербург до Московського (Миколаївського) вокзалу і залізницею потрапила до Москви.

Далі шлях проходив через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ, Сєвськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Носівку, Бобровицю, Бровари до Києва. Ланцюговим мостом, випрягши коней з воза, його провезли студенти Університету Святого Володимира і далі набережною до церкви Різдва Христового на ��одолі.[113]

У Києві з Тарасом прощалися студенти, поети, багато киян. Була навіть думка, яку підтримували й родичі поета, поховати Т. Шевченка в Києві. Та Честахівський відстоював думку про поховання Кобзаря в Каневі, бо ще за життя він мріяв про: «тихе пристанище і спокій коло Канева».

8 (20 травня) 1861 року на пароплаві «Кременчук» з Києва прах Шевченка потрапив до Канева. Дві доби домовина знаходилась в Успенському соборі, а 10 (22 травня) було відслужено в церкві панахиду, і прах віднесли на Чернечу гору.

«Винесли гроб, поклали на козацький віз, накрили червоною китайкою. Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому»
 — згадував Григорій Честахівський. Туди ж перенесли дерев'яний хрест, який був встановлений на могилі[115].

Літературна творчість

Докладніше: Літературна творчість Тараса Шевченка та Тарас Шевченко і світова література

Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки і настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX і на початку XX ст. чи не єдиною книжкою у більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам'ять, за ним училися читати. На той час твори Шевченка об'єднали українській народ. За ставленням людини до творчості Шевченка відразу стає видно, наскільки людина знайома і як ставиться до життя українського народу XIX ст.

Автограф поезії Шевченка «Думи мої»

В історичному розвитку України Шевченко — явище незвичайне як своєю обдарованістю, так і місцем у літературі, мистецтві, культурі. Походженням, становищем та популярністю Шевченко — виняткове явище також у світовій літературі. З 47 років життя поет пробув 24 роки у кріпацтві, 10 на засланні, а решту — під наглядом жандармів. Трагічно важкий шлях Шевченка до творчих висот визначив в образній формі І. Франко: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, свіжі і вільні шляхи професорам та книжним ученим». Революційна творчість Шевченка була одним із головних чинників формування національно-політичної свідомості народних мас України. Впливи Шевченка на різні сторони духовно-національного життя нації відчуваються до сьогодні.

Творчість Шевченка — багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і 2 уривки з інших п'єс; 9 повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), 4 статті та понад 250 листів. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених мистецьких творів. Натомість у літературі про його мистецьку спадщину безпідставно приписувано йому чимало творів живопису і графіки інших авторів (досі зареєстровано 263 такі твори).

Рання творчість

Уже за першого періоду літературної діяльності (1837 — 1843) Шевченко написав багато високохудожніх поетичних творів, у яких — поруч версифікаційних і стилістичних засобів народно-пісенної поетики — було й чимало нових, оригінальних рис, що ними поет значно розширив і збагатив виражальні можливості українського вірша (складна і гнучка ритміка, уживання неточних, асонансних і внутрішніх рим, використання цезури й перенесення (анжамбеман), майстерність алітерацій, звукової інструментації та поетичної інтонації, астрофічна будова вірша тощо). Новаторство прикметне й для Шевченкових епітетів, порівнянь, метафор, символів та уособлень. Керуючись власним художнім чуттям і не оглядаючись на панівні тоді літературні канони, Шевченко знаходив відповідну поетичну форму для втілення нових тем та ідей, які підказувала йому тогочасна дійсність. Одним словом кажучи, Тарас Шевченко спочатку наслідував найкращі зразки народно-поетичної творчості. Скажімо, перші його твори написані коломийковим віршем, що чітко вказує на зв'язок із українською народно-пісенною творчістю, насамперед із піснями, які виконувалися у жанрі коломийки.

Марія (ілюстрація до поеми О. С. Пушкіна «Полтава», 1840).

До ранньої творчості Шевченка належать балади «Причинна» (1837), «Тополя» (1839) й «Утоплена» (1841), що мають виразне романтичне забарвлення. Своєю фантастикою й основними мотивами вони близькі до народної поезії. Поетичним вступом до «Кобзаря» (1840) був вірш «Думи мої, думи мої», у якому, висловлюючи свої погляди на відношення поезії до дійсності, Шевченко підкреслив нерозривну єдність поета зі своїм народом. Із цим віршем тематично споріднена поезія «Перебендя», у якій відобразилися думки молодого Шевченка про місце поета в суспільстві. Особливе місце серед ранніх творів Шевченка посідає соціально-побутова поема «Катерина» — хвилююча розповідь про трагічну долю української дівчини, яку знеславив московський офіцер. У розвитку подій цей ліро-епічний твір відзначається високою драматичною напруженістю. Визвольна боротьба українського народу проти загарбників і поневолювачів є основним мотивом у таких ранніх творах Шевченка, як «Тарасова ніч» (1838), «Іван Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842). У поемах «Іван Підкова» і «Гамалія» Шевченко оспівав героїчні походи українського козацтва проти турків. Поеми «Тарасова ніч» і «Гайдамаки» змальовують різні моменти боротьби українського народу проти польського панування. Історично-героїчна поема «Гайдамаки» є вершиною революційного романтизму Шевченка.

Драма «Назар Стодоля» (1843), створена на межі першого і другого періоду творчості Шевченка, є новим явищем в українській драматургії. Зображені в ній події відбуваються у XVII столітті біля Чигирина. Розвиток дії подано в романтичному дусі, проте в п'єсі переважають риси реалістичного відтворення дійсності. Етнографічно-побутові картини увиразнюють історичний колорит. Сценічні якості драми забезпечили їй великий успіх, і вона досі входить до репертуару українських труп. На тему Шевченкової п'єси Костянтин Данькевич написав однойменну оперу (1960).

Період «Трьох літ»

По-новому звучать мотиви революційної боротьби у творах Шевченка періоду «Трьох літ» (1843–1845). Провівши 8 місяців в Україні, Шевченко зрозумів своє історичне завдання і свій обов'язок перед батьківщиною як прямий шлях безкомпромісної революційної боротьби. Перехід Шевченка до нового періоду літературної діяльності позначився в поемах «Розрита могила» (1843), «Чигрине, Чигрине» (1844) і «Сон» (1844). Поет написав ці твори під безпосереднім враженням від тогочасної дійсності в Україні. У сатиричному творі «Сон» («У всякого своя доля») автор з їдким сарказмом змалював свавілля та жорстокість російського царату і закликав до знищення цієї деспотичної системи. Поема «Сон» уважається одним з найвизначніших взірців світової сатири. Вона має чимало спільних типологічних рис з поемами «Дзяди» А. Міцкевича, «Німеччина. Зимова казка» Г. Гайне та частиною «Божественної комедії» Данте «Пекло». Сатиричні ознаки також помітні в політичних поемах Шевченка «Великий льох», «Кавказ», «І мертвим, і живим…» та вірші «Холодний Яр» (усі 1845).

Казашка Катя (папір, сепія, 1856).

У поемі-містерії «Великий льох», що складається з трьох частин («Три душі», «Три ворони», «Три лірники») й епілогу («Стоїть в селі Суботові»), Шевченко втілив свої роздуми про історичну долю України в алегоричних образах, що зазнали в літературознавстві особливо тенденційної інтерпретації (Шевченкова наскрізь негативна оцінка Переяславської угоди різко суперечить так званим «Тезам про 300-річчя возз'єднання України з Росією»). У творі «Кавказ», що поєднує жанрові ознаки лірично-сатиричної поеми, політичної медитації та героїчної оди, Шевченко із сарказмом виступив проти гнобительської політики царської Росії і закликав пригноблені народи до революційної боротьби. Ця поема Шевченка мала значний вплив на розвиток самосвідомості не тільки в Україні. Шевченкове послання «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…» — вдумливий поетичний аналіз тогочасного суспільно-політичного і національно-культурного життя в Україні, що мала служити дороговказом на шляху національного, соціального і культурного відродження українського народу. У поезії «Холодний Яр» Шевченко відкинув негативний погляд історика А. Скальковського на гайдамацький рух і, назвавши Миколу І «лютим Нероном», гостро картав ту частину українського панства, що покірно плазувала перед російським царатом.

У грудні 1845 Шевченко написав цикл віршів під назвою «Давидові псалми» — перша його спроба переспіву й осучаснення біблійних текстів. Уміло зашифрованою формою псалмів поет засуджував тогочасний лад, надаючи старозавітним текстам зрозумілу для читача політичну спрямованість. У вірші «Три літа», що дав назву альбомній збірці автографів поета, Шевченко змальовує процес свого «прозрівання» і говорить про зміни, які сталися за цей час у його світогляді й творчості. Характерним для нового періоду творчості Шевченка є також вірш «Минають дні, минають ночі». У ньому поет пристрасно засуджує суспільну бездіяльність і пасивність та закликає до дії й боротьби. Цикл «Три літа» завершується «Заповітом», одним з найдосконаліших зразків світової політичної лірики.

Серед творів періоду «Трьох літ» на історичні теми особливе місце посідає поема «Іван Гус» («Єретик»), написана восени 1845 з поетичною присвятою П. Шафарикові. Поєднуючи історичний сюжет (засудження і спалення чеського реформатора Гуса в Констанці 1415 року) з дійсністю свого часу, Шевченко створив поему, яка була сприйнята читачами як алюзія на адресу російського царату. В історично-побутовій поемі «Сліпий» («Невольник») Шевченко гнівно осудив Катерину ІІ за зруйнування Запорізької Січі та закріпачення українського селянства. До збірки «Три літа» включено також соціально-побутові поеми «Сова» (1844) і «Наймичка» (1845). У поемі «Сова» змальовано трагічну долю матері-вдови, у якої забрали в солдати єдиного сина. До зображення нового аспекту морально-психологічної драми матері-покритки звернувся Шевченко в поемі «Наймичка». Ця тема хвилювала поета протягом усієї творчої діяльності. До неї він звертався в ранній поемі «Катерина», а згодом — у поемах «Відьма» (1847), «Марина» (1848) та інших. Тему трагічної долі покритки Шевченко розробляв також у відмінних одна від одної баладах «Лілея» та «Русалка» (обидві 1846).

Замальовка Тарасом Шевченком Червоного корпусу Київського університету у 1846 р.

Період заслання

Цикл «В казематі», написаний навесні 1847 в умовах ув'язнення і допитів у Петербурзі, відзначається глибоким ідейним змістом і високою художньою майстерністю. Він відкриває один з найтяжчих періодів у житті і творчості Шевченка, період арешту й заслання (1847 — 1857). Чекаючи в тюрмі вироку, поет боліє не за себе, за свою долю, його хвилює доля «окраденої» й замученої московським пануванням України. З потрясаючою силою виявлена любов до України зокрема в поезіях «Мені однаково», «В неволі тяжко» та «Чи ми ще зійдемося знову», що завершується словами:

Свою Україну любіть.
Любіть її… во врем'я люте,
В остатню, тяжкую мінуту
За неї Господа моліть!

Поет почав свою творчість на засланні поезією «Думи мої, думи мої» (1847), що відкривається тими самими словами, що й заспів до «Кобзаря» (1840). Цим Шевченко підкреслив незмінність своєї ідейно-поетичної програми та нерозривність свого зв'язку з рідним краєм і народом. Шевченкова лірика часів заслання має широкий тематично-жанровий діапазон. У ній дедалі збільшується і багатство фоніки, і кількість оригінальних тропів, і емоційна багатогранність ліричних реакцій поета. Тематично можна виділити такі групи віршів цього періоду: автобіографічна, пейзажна, побутова, політична, філософська лірика.

Собор Св. Олександра в Києві (папір. акварель, 1846).

До ліричних творів автобіографічного характеру, у яких Шевченко змалював свої власні почуття, настрої й переживання, належать вірші «Мені тринадцятий минало», «А. О. Козачковському», «І виріс я на чужині», «Хіба самому написать», «І золотої й дорогої», «Лічу в неволі дні і ночі» та інші. Але й у пейзажній ліриці поет, описуючи краєвиди місцевостей, де відбував заслання, часто висловлює особисті настрої, думки і спогади («Сонце заходить, гори чорніють», «І небо невмите, і заспані хвилі» та інші). Автобіографічні мотиви трапляються і в таких поезіях громадсько-політичного звучання, як «Сон» («Гори мої високії») та «Якби ви знали, паничі». Багатством мотивів відзначається побутова лірика часів заслання. Тут звучать мотиви дівочих пісень і бадьорих юнацьких жартів, материнства і жіночого безталання (так званої жінки лірика Шевченка), шукання долі й нарікання на неї, смутку, розлуки й самотності. Поет часто вдається до жанру народної пісні й пісенної образності, але побутово-соціальний аспект зображення у багатьох випадках переростає в політичні узагальнення. Поетичний стиль цих творів відзначається простотою вислову, конкретною образністю й метафоричністю. Зображуваний у них світ персоніфікований (вітер шепоче, доля блукає, думи сплять, лихо сміється). Процес опрацювання фольклорного матеріалу вдосконалюється, збагачується новими формами й методами. Фолькльорні мотиви й образи набирають у Шевченка ознак нової мистецької якості. Деякі вірші Шевченка ще за його життя перейшли в народно-пісенний репертуар і стали жити самостійним життям, підлягаючи законам фольклорних творів.

Поет і на засланні продовжував таврувати в своїх творах самодержавно-кріпосницький лад та поневолення уярмлених Москвою народів. Свою політичну актуальність донині зберіг заклик Шевченка у вірші «Полякам» («Ще як були ми козаками», 1847) до згоди й братерства українського і польського народів як рівний з рівним. У невеликій поемі «У Бога за дверима лежала сокира» (1848) Шевченко використав казахську легенду про святе дерево, щоб відтворити в алегоричних образах тяжку долю поневоленого казахського народу. Відгуком поета на революційні події в Західній Європі була сатира «Царі», одна з найзначніших політичних поезій Шевченка часів заслання (є 2 редакції твору: 1848 і 1858). Вдало поєднуючи елементи зниженого бурлескного стилю з пародійним використанням урочисто-патетичної лексики, автор створив поему, яка містила в собі заклик до революційного повалення царату:

Бодай кати їх постинали,
Отих царів, катів людських!

Своєрідне продовження мотивів поеми «Царі» бачимо у вірші «Саул» (1860).

На засланні Шевченко написав і декілька лірично-епічних поем, що відзначаються новими формами зображення подій і свідчать про творчий розвиток поета. Героїня поеми «Княжна» — це українська Беатріче Ченчі, трагічна жертва кровомісного злочину батька. Образ дочки, збезчещеної рідним батьком, траплявся вже в творах Шеллі, Стендаля, Дюма-батька і Словацького, але й у Шевченковій поемі «Відьма», першу редакцію якої поет написав ще перед арештом під назвою «Осика». Новий образ кріпачки-месниці Шевченко дав у поемі «Марина» (1848). Героїня поеми, ставши жертвою панської сваволі, помстилася за зневагу. У невеликій поемі «Якби тобі довелося» (1849) поет звеличує мужність хлопця-кріпака, який вступився за честь дівчини і вбив пана-ґвалтівника. Образ скривдженого кріпака, який стає народним месником, Шевченко вивів у поемі «Варнак» (1848). Деякі дослідники пов'язують цей образ з особою Устима Кармалюка. Поема написана у своєрідній формі сповіді героя, у ній відчувається деякий вплив байронізму. Морально-етичні проблеми Шевченко порушив також у поемах «Іржавець» (1847), «Чернець» (1847), «Москалева криниця» (1847 і 1857), «Титарівна» (1848), «Сотник» (1849) і «Петрусь» (1850). У цих творах історичні рефлексії поета перегукуються з його суб'єктивними настроями політичного засланця. Та найбільше турбувало і мучило Ш��вченка страждання уярмленого рідного народу.

Повісті, що їх Шевченко написав на засланні російською мовою (до нас дійшло 9), не дорівнюють своєю мистецькою якістю його поетичним творам і за життя поета не друкувалися. Вони пов'язані з традиціями сатирично-викривальної прози М. Гоголя, але в них значне місце посідають позасюжетні елементи (екскурси в минуле, вставні епізоди, авторські рефлексії, спогади, коментарі). Щедре використання в їх мові українізмів надає цим творам українського національного колориту. Мемуарно-публіцистичний характер має і щоденник («Журнал») Шевченка, у якому день за днем майже протягом року зафіксовані основні події в житті поета, його враження, спостереження, роздуми, наміри і спогади. Щоденник Шевченка має велике значення для вивчення біографії і творчості поета. Він також дуже цінний для характеристики революційних, суспільно-політичних, філософських та естетичних поглядів поета-мислителя і свідчить про його широку ерудицію.

Творчість останніх років життя

Десятирічне заслання вимучило Шевченка фізично, але не зломило його морально. Після повернення поета на волю починається останній етап його творчості (1857 — 1861). Розпочинає його поема «Неофіти», написана в грудні 1857 у Нижньому Новгороді. За історичним сюжетом поеми (переслідування християн римським імператором Нероном) заховано актуальний сюжет жорстокої розправи російських царів з борцями за національне і соціальне визволення (аналогію Миколи І — Нерона Шевченко використав ще до заслання у вірші «Холодний Яр»). Незакінчена поема «Юродивий» (1857) — гостра політична сатира, спрямована проти російського самодержавства в особі Миколи І та його сатрапів в Україні. Оглянувши пройдений доти життєвий шлях, Шевченко написав ліричний триптих «Доля», «Муза» «Слава» (1858). Тема циклу — самоусвідомлення поетом своєї творчості.

Повернувшись до Петербурга, змужнілий і загартований поет, у вірші «Подражаніє 11 псалму»[116], афористично проголошує гасло всієї своєї творчості:

… Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.

Шевченко й далі підпорядковував ідейне спрямування своєї політичної і особистої лірики меті пробудження національної і соціальної свідомості народних мас України. Використовуючи характеристичну для його творчості мистецьку форму «подражанія», поет прорікає у вірші «Осії глава XIV» (1859) неминучість майбутньої революційної розправи над гнобителями України — російськими царями. Поема «Марія» (1859) присвячена одній з основних тем шевченкової творчості — темі про страдницьке життя жінки-матері. Образ Марії в поемі Шевченка не має багато спільного з богословським образам Богородиці. Біблійний сюжет служить лише зовнішнім приводом для цілком самостійних висловлювань поета. У поемі Шевченка мати виховала свого сина борцем за правду, віддала його людям для їх визволення, а сама «під тином», «у бур'яні умерла з голоду». І. Франко вважав цю поему «вершиною у створенні Шевченком ідеалу жінки-матері». Наприкінці життя Шевченко почав перекладати «Слово о полку Ігоревім» (1860), та встиг перекласти лише два уривки — «Плач Ярославни» (2 редакції) і «З передсвіта до вечора». Свій останній поетичний твір, вірш «Чи не покинуть нам, небого», Шевченко закінчив за 10 днів до смерті. Написаний з мужньою самоіронією у формі звернення до музи, цей вірш звучить як поетичний епілог Шевченкової творчості і відзначається неповторною ліричною своєрідністю.

Файл:Ukraine-Kyiv-Taras Shevchenko Monument.JPG
Пам'ятник Кобзареві у Києві.
Див. також: Список літературних творів Тараса Шевченка, Кобзар (збірка), Повісті Тараса Шевченка, Фольклорні записи Тараса Шевченка та Переклади творів Тараса Шевченка

Художня творчість

Докладніше: Художня творчість Тараса Шевченка

Збереглося 835 творів, що дійшли до нашого часу в оригіналах і частково в гравюрах на металі й дереві російських та граверів з інших країн, а також у копіях, що їх виконали художники ще за життя Шевченка. Уявлення про мистецьку спадщину Шевченка доповнюють відомості про понад 270 втрачених і досі не знайдених робіт. Живописні й графічні твори за часом виконання датуються 1830–1861 роками й територіально пов'язані з Росією, Україною і Казахстаном. За жанрами — це портрети, композиції на міфологічні, історичні та побутові теми, архітектурні пейзажі й краєвиди. Виконано їх у техніці олійного письма на полотні, а також аквареллю, сепією, тушшю, свинцевим олівцем та в техніці офорта на окремих аркушах білого, кольорового та тонованого паперу різних розмірів, а також у п'ятьох альбомах. Значну частину мистецької спадщини Шевченка становлять завершені роботи, але не менш цінними для розуміння творчого шляху й розкриття творчого методу художника є й його численні ескізи, етюди, начерки та навчальні студії. З усіх творів лише незначна частина має авторські підписи, написи і ще менша — авторські дати.

Див. також: Автопортрети Тараса Шевченка та Портрети роботи Тараса Шевченка

Політичні інтерпретації постаті

Докладніше: Тарас Шевченко — символ
Золота пам'ятна монета присвячена Т. Шевченку (реверс)

Дуже різним політичним силам вдається знаходити серед висловів Шевченка такі, які свідчать про нібито близькість переконань Шевченка до ідеології саме цих сил. Зокрема, образ Шевченка брався на озброєння як офіційною радянською пропагандою, так і націоналістичними колами. Натомість існує думка, що насправді політичні переконання Шевченка були нечіткими, оскільки він був насамперед поетом, а не політиком.

Цей розділ потребує доповнення. (лютий 2013)

Релігійні погляди

Цей розділ потребує доповнення. (грудень 2013)
Докладніше: Релігійні погляди Тараса Шевченка
…бо немає
Господа на небі!
А ви в ярмі падаєте
Та якогось раю
На тім світі благаєте?
Немає! немає! (1844)[117]

Тарас Шевченко став фактично першим антирелігійним письменником у новій українській літературі.[118]

В «Щоденнику», до якого Тарас Григорович заносив свої думки, що за тих часів жодним чином не можна було опублікувати, поет, наприклад, піддає різкій критиці філософа-ідеаліста Лібельта за те, що останній «пренаивно доказывает присутствие всемогущего творца вселенной во всем видимом и невидимом нами мире» (Запис 11 липня 1857 року).[119]

В польському емігрантському часопису «Przegłąd Rzeczy Polskich» (виходив у Парижі) в інформації про перебування Шевченка у 1859 р. на Україні зазначалося: «Говорив про реформу, про свободу, про надужиття уряду, а в кінці сказав, що доти не буде їм (селянам. — Ред.) добре, доки ось цей Дніпро не почервоніє… Коли ж його запитали, як цо розуміти, пояснив просто, що треба вирізати всіх (панів. — Ред.). Селяни відповіли йому, що це гріх — пролити стільки крові… Тоді він почав глузувати з віри і вмовляти, що господа бога, матір божу і всіх святих вигадали попи, щоб за їх допомогою дурити темний люд».[120]

Черкаський земський справник В. О. Табачников надіслав донесення про богохульство Шевченка київському генерал-губернаторові І. І. Васильчикову та цивільному губернаторові П. І. Гессе. У тому ж доносі згадано: «показывая Садовому оторванный тут же от липы лист, Шевченко спрашивал его по малороссийски — кто это дал? И когда отвечал Садовый, что бог, — то Шевченко отозвался; дурак ты, веруешь в бога, и затем прибавил: бог, саваоф, пусть он поцелует меня… (указывая на заднее место), затем назвал божию матерь покрыткою, выказывал свое верование в одного Иисуса Христа. Крестьянин Садовый начал креститься и уклоняться от такого рассказа Шевченки, тогда Шевченко бранил его словами: старый собака, невера и прогнал от себя.»[121] 13 липня 1859 року Т. Шевченка знову заарештували і посадили в Київську фортецю. Після допиту його зобов'язали негайно повернутися до Петербурга під нагляд жандармів.[122]

Особливе і значне місце в антирелігійній ліриці Шевченка останніх років посідає поезія «Світе ясний!» (27.VІІ.1860):

...Будем, брате,
З багряниць онучі драти,
Люльки з кадил закуряти,
Явленними піч топити,
А кропилом будем, брате,
Нову хату вимітати![123]

Дослідження життя і творчості Шевченка

Докладніше: Шевченкознавство

Наукове вивчення життя, творчості та багатогранної діяльності Тараса Шевченка, а також його місця в історії Східної Європи та в світовому літературному процесі — предмет окремої науки шевченкознавства. Вивчення спадщини Шевченка — проблема невичерпна та багатобічна, і тому Шевченкознавство, як міждисциплінарна галузь наукового знання, відзначається різними напрямами досліджень (біографічний, бібліографічний, літературознавчий, текстологічний, мовознавчий, лексикографічний, мистецтвознавчий, естетичний, психологічний, педагогічний, релігійно-етичний, філософський, суспільно-політичний тощо).

Ушанування пам'яті

Докладніше: Вшанування пам'яті Тараса Шевченка та Шевченківські дні
Файл:Т.Шевченко-Дніпропетровськ.jpg
Пам'ятник Тарасу Григоровичу Шевченку у Дніпропетровську.
Файл:Satellite image of Taras Shevchenko place.JPG
Вулиця Тараса Шевченка в місті Нью-Йорк.

Ім'ям Тараса Шевченка названо ряд географічних об'єктів (населених пунктів, вулиць), навчальних закладів та інших організацій України. Зокрема, в Києві чотири вулиці Шевченка (для точної ідентифікації доводиться вказувати район або індекс) та бульвар Тараса Шевченка, який разом з проспектом Перемоги становить одну з найголовніших артерій міста.

Ім'я Тараса Шевченка також носять вищі навчальні заклади — Київський та Луганський національні університети, Чернігівський педагогічний університет, Кременецький обласний гуманітарно-педагогічний інститут та головний університет Наддністрянської Республіки; театри — Національна опера, Тернопільський, Волинський та Харківський драматичні театри, Дніпропетровський український музичний драматичний театр, Театр драми й музичної комедії у Кривому Розі, Черкаський та Чернігівський музично-драматичні театри, а також численні кінотеатри, гора Шевченка пік, Форт-Шевченко, з 1964 по 1991 місто Актау мало назву Шевченко.

В Україні та за її межами існує багато пам'ятників Шевченку. Одним з найкращих уважається пам'ятник у Харкові, великі пам'ятники кобзареві встановлені також у Києві, Дніпропетровську, Донецьку, Львові та інших містах. За кордоном пам'ятники Шевченку встановлено у Росії (Москва, Санкт-Петербург), США (Вашингтон), Канаді (Вінніпеґ, Торонто), Польщі (Білий Бір, Варшава), Чехії (Прага). Білорусі (Берестя, Гомель, Мінськ, Могильов, Слуцьк), Грузії (Тбілісі), Угорщині, Парагваї, Узбекистані, Франції (Париж, Монтаржі) Австралії (Канбера).

Найбільшим меморіальним комплексом, присвяченим Кобзареві, є Шевченківський національний заповідник на місці поховання поета на Тарасовій горі у Каневі. Національний музей Тараса Шевченка знаходиться у Києві, його філіалом є Літературно-меморіальний будинок-музей. У Торонто, Канада, існує музей, присвячений виключно Шевченківській тематиці. У галузі літератури щорічно присвоюється Шевченківська премія — одна з найпрестижніших відзнак України. Портрет Тараса Шевченка зображено на банкноті номіналом 100 гривень та на золотій пам'ятній монеті номіналом 200 гривень.

На його честь названо астероїд 2427 Кобзар.

Див. також: Пам'ятники Тарасу Григоровичу Шевченку, Тарас Шевченко і Київський університет, Вулиця Шевченка, Музеї Тараса Шевченка, Шевченкове (Звенигородський район) та Шевченківське

Див. також

Бібліографія

Докладніше: Бібліографія Тараса Шевченка
Видання
  • Т. Г. Шевченко. Кобзарь. Прага, 1876
  • Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: В 10 т. — К.: Видавництво Академії Наук УРСР, 1939–1964.
  • Повне видання творів Тараса Шевченка: У 14 т. / Видавництво Миколи Денисюка. Чикаго. 1959–1961 рр.
  • Шевченко Т. Г. Твори: В 5 т. — К.: Дніпро, 1984–1985.
  • Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів: У 12 т. / Редкол.: М. Г. Жулинський (голова) та ін. — К.: Наукова думка, 2001 — …
  • Тарас Шевченко. Живопис. Графіка: Альбом. — К.: Мистецтво, 1986. — 176 с.: іл.
Біографії
  • Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя. / Упоряд., підгот., тексти, передм., приміт., покажч. В. Л. Смілянська. — К.: «Дніпро», 1991. — 702 с.
  • Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. — 2-е вид. — К.: Обереги, 2004. — 480 с. — (Б-ка укр. раритету).
  • Іван Андрусяк про Дмитра Туптала (святого Димитрія ��остовського), Григорія Квітку — Основ'яненка, Тараса Шевченка, Ніла Хасевича, Олексу Довбуша / І. Андрусяк. — Київ : Грані-Т, 2008. — 96 сторінок — Серія «Життя видатних дітей». — ISBN 978-966-2923-77-3.
Дослідження
  • Збірник пам'яті Тараса Шевченка (1814–1914). Київ 1915
  • Антонович Д. В. Шевченко-маляр. — К.: Україна, 2004. — 272 с.
  • Рильський М. Т. Поетика Шевченка. К.: Вид-во Акад. наук УРСР, 1961. — 24 с.
  • Смілянська В. Л. Стиль поезії Шевченка. — К.: Наук. думка, 1981. — 263 с.
  • Гуржій І. О., Сарбей В. Г. Т. Г. Шевченко — революціонер-демократ. — К., 1961. — 47 с.
  • Гуржій І. О. Тарас Шевченко про героїчне минуле України. — К., 1964. — 46 с.
  • Грабович Г. Шевченко як міфотворець: Семантика символів у творчості поета. — К.: Рад. письменник, 1991. — 212 с.
  • Огієнко І. Тарас Шевченко/ Упоряд. М. С. Тимошик. — К.: «Наша наука і наша культура», 2002. — 440 с. — («Рукописна спадщина». Т.2)
  • Словник мови Т. Г. Шевченка: У 2 т. / Відп. ред. В. С. Ващенко. — К.: Вид-во АН УРСР, 1964.
  • Шевченківський словник: У 2 т. / Відп. ред. Є. П. Кирилюк: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. — К.: Головна редакція УРЕ, 1976–1977.
  • Національний музей Тараса Шевченка: [Альбом] / Упоряд.: Т. Андрущенко, С. Гальченко. — К.: Мистецтво, 2002. — 224 с.: іл.

Примітки

  1. ↑ На момент народження Тараса Шевченка метричні книги в селі Моринці велися на російські мові, де він був записаний як Тарас («У жителя села Моринец Григория Шевченка и жены его АгафииЕкатерины родился сын Тарас»; цитується за Тарас Шевченко: Документи та матеріали до біографії. 1814—1861 / За ред. Є. П. Кирилюка. — К., 1982. — С. 6-45.). Для кріпаків, у той час, по батькові не використовувалось (див. напр. текст Вольної від 22 квітня 1838 року: «отпустил вечно на волю крепостного моего человека Тараса Григорьева сына Шевченка, доставшегося мне по наследству после покойного родителя моего действительного тайного советника Василия Васильевича Энгельгардта»). При житті Шевченка в українських текстах використовувався як варіант «Тарас Григорьевич» (див. напр. лист Григорія Квітка-Основ'яненко від 23 жовтня 1840 р. Основа: «мій коханий пане, Тарас Григорьевич»), так і «Тарас Григорович» (див. напр. лист того ж автора від 29 квітня 1842 г. Основа: «Милий і добрий мій паночку Тарас Григорович»). Російською мовою прийнято писати «Тарас Григорьевич Шевченко» (Большая советская энциклопедия. Третье издание. «Советская энциклопедия». 1969—1978 гг. В 30 томах.), українською мовою «Тарас Григорович Шевченко» (Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського, Київ), іншими мовами - транскрибуючи з українського ім'я, наприклад «англ. Taras Hryhorovich Shevchenko» (Museum — Taras Shevchenko Museum — the only Shevchenko Museum in the Americas).
  2. ↑ http://museumshevchenko.org.ua/element.php?id=153 Національний музей Тараса Шевченка. Віртуальний архів. Метрична книга
  3. ↑ а б в http://litopys.org.ua/shevchenko/shev113.htm
  4. ↑ http://litopys.org.ua/shevchenko/docum08.htm
  5. ↑ http://allpoetry.com/poem/4937927-Shevchenko--The-Dream--translation--by-Vera-Rich
  6. ↑ https://link.springer.com/content/pdf/10.1134/S0965542509120100.pdf
  7. ↑ http://ukrweekly.com/archive/pdf1/1945/The_Ukrainian_Weekly_1945-03.pdf
  8. ↑ а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  9. ↑ а б LIBRIS — 2014.
  10. ↑ Метрична книга с. Моринців за 1814 рік. Зберігається в Державному музеї Т. Г. Шевченка у Києві; Тарас Шевченко. Документи і матеріали. К., Держполітвидав УРСР, 1963, с. 3
  11. ↑ Запис № 10. Метрична книга с. Моринці за 1814 рік. Зберігається в Державному музеї Т. Г. Шевченка у Києві; Тарас Шевченко. Документи і матеріали. К., Держполітвидав УРСР, 1963, с. 3: «Тысяча восемьсот четырнадцатого года февраля двадцать пятого числа у жителя села Моринец Григория Шевченко и его жены Екатерины родился сын Тарас…»
  12. ↑ Тарас Шевченко. Документи і матеріали. К., Держполітвидав УРСР, 1963, с. 4
  13. ↑ Центральний Державний історичний архів УРСР. Київ, ф. 127, спр. 1407, розд. 3
  14. ↑ Центральний Державний історичний архів УРСР. Київ, ф. 127, спр. 1454, арк. 87
  15. ↑ «Основа», 1862, кн. III, с. 4 — 5 (материалы); Твори, т. III, с. 167–168
  16. ↑ Центральний Державний історичний архів УРСР. Київ, ф. 127, спр. 1485, арк. 94
  17. ↑ Тарас Шевченко. Повне зібрання творів у десяти томах. К., Вид-во АН УРСР: т. I — 1951, т. II — 1953, т. III — 1949, т. IV — 1949, т. V — 1951, т. VI — 1957, т. VII — кн. перша і кн. друга — 1961, т. VIII — 1963, т. IX — 1963, т. X — 1964 (далі просто Твори у десяти томах), т. III, с. 169–170; «Одесский вестник», 1892, № 226
  18. ↑ Твори у десяти томах, т. VII, кн. II, № 347
  19. ↑ «Основа», 1862, кн. III, с. 5; Центральний Державний історичний архів УРСР. Київ, ф. 127, оп. 1012, спр. 1511, арк. 95; Твори у десяти томах, т. II, с. 229
  20. ↑ «Основа», 1862, кн. III, с. 5; Твори у десяти томах, т. III, с. 170; Метрична книга с. Моринців за 1823 р., запис № 16. Зберігається в Державному музеї Т. Г. Шевченка у Києві
  21. ↑ Центральний Державний історичний архів УРСР. Київ, ф. 127, оп. 1012, спр. 1526
  22. ↑ Твори у десяти томах, т. III, с. 129
  23. ↑ «Основа», 1862, кн. III, с. 6; Твори у десяти томах, т. II, с. 229; ЦДІА УРСР, ф. 127, оп. 1013, спр. 164, арк. 798
  24. ↑ «Киевская старина», 1882, кн. 9, с. 562; Твори у десяти томах, т. II, с. 106
  25. ↑ Твори у десяти томах, т. III, с. 169–170; т. V, с. 225
  26. ↑ Твори у десяти томах, т. V, с. 225
  27. ↑ «Основа», 1862, кн. III, с. 10; Твори у десяти томах, т. V, с. 225
  28. ↑ «Основа», 1862, кн. V, с. 50
  29. ↑ «Основа», 1862, кн. III, с. 10; Твори, т. V, с. 225
  30. ↑ Твори у десяти томах, т. І, с. 355; т. V, с. 187–188
  31. ↑ «Киевская старина», 1882, кн. 9, с. 563
  32. ↑ «Основа», 1862, кн. III, с. 10
  33. ↑ Черкаський обласний архів, ф. 661, спр. 120, арк. 3 — 6
  34. ↑ Твори у десяти томах, т. V, с. 188; т. VII, кн. II, № 349
  35. ↑ Твори у десяти томах, т. V, с. 188
  36. ↑ Твори у десяти томах, т. VII, кн. II, № 348
  37. ↑ «Основа», 1862, кн. III, с. 10; Твори, т. V, с. 188
  38. ↑ Твори у десяти томах, т. VII, кн. I, № 1
  39. ↑ Чалый М. Жизнь и произведения Т. Шевченко, с. 22; «Санкт-Петербургские ведомости», 1831, 9 февраля; Жур П. Шевченковский Петербург, с. 30
  40. ↑ Твори у десяти томах, т. V, с. 188; Жур П. Шевченковский Петербург, с. 47
  41. ↑ Твори у десяти томах, т. І, с. 3 — 8; т. V, с. 188; т. VII, кн. II, № 350, 353
  42. ↑ Твори у десяти томах, т. VII, кн. І, № 2
  43. ↑ Твори у десяти томах, т. IV, с. 121–122; т. VII, кн. II, № 352, 353, 354, 355
  44. ↑ Бурачек М. Великий народний художник. X., «Мистецтво», 1939, с. 13
  45. ↑ див. «Сборник материалов для истории императорской С.-Петербургской Академии художеств за сто лет ее существования». СПб., 1865, ч. II, с. 251; Твори у десяти томах, т. VII, кн. I, № 6
  46. ↑ Твори у десяти томах, т. VII, кн. I, № 5, 7
  47. ↑ Твори у десяти томах, т. VII, кн. І, № 8
  48. ↑ Твори у десяти томах т. IV, с. 122; т. VII, кн. II, № 359
  49. ↑ Твори у десяти томах, т. VII, кн. II, № 360
  50. ↑ Твори у десяти томах, т. IV, с. 127; т. VII, кн. II, № 361
  51. ↑ Твори у десяти томах, т. IV, с. 125; т. VII, кн. II, № 362
  52. ↑ Твори у десяти томах, т. VII, кн. II, № 363
  53. ↑ Твори у десяти томах, т. IV, с. 128; т. VII, кн. II, № 364
  54. ↑ Твори у десяти томах, т. VII, кн. II, № 365
  55. ↑ Твори у десяти томах, т. VII, кн. II, № 366-369
  56. ↑ Твори у десяти томах, т. VII, кн. II, № 370
  57. ↑ Твори у десяти томах, т. VII, кн. II, № 371
  58. ↑ «Основа», 1862, кн. V, с. 54; Пискунов Ф. Шевченко, его жизнь и сочинения, с. 62; Твори у десяти томах, т. V, с. 188; т. VII, кн. II, № 356; Жур П. Шевченковский Петербург, с. 81
  59. ↑ Твори, т. IV, с. 135
  60. ↑ а б Тарас Шевченко. Документи і матеріали. К., Держполітвидав УРСР, 1963, с. 6
  61. ↑ Жур Петро. Шевченківський Петербург. К., «Дніпро», 1972, с. 57 — 66
  62. ↑ Тарас Шевченко. Документи і матеріали. К., Держполітвидав УРСР, 1963, с. 6; Жур Петро. Шевченківський Петербург. К., «Дніпро», 1972, с. 57 — 66
  63. ↑ Твори, т. IV, с. 133; т. VII, кн. II, № 373
  64. ↑ Твори, т. IV, с. 134; т. VII, кн. II, № 374
  65. ↑ Твори, т. IV, с. 131; т. VII, кн. II, № 375
  66. ↑ Твори, т. IV, с. 148; т. VII, кн. II, № 376
  67. ↑ Запис на відпускній Шевченка: «Васильевская часть, 2, кварт. № 100, записан 3 июня 1838 г., 18 февраля 1839. Надзиратель Иванов»
  68. ↑ Центральний Державний історичний архів. Ленінград, ф. 789, оп. 19, спр. 723, арк. 10-17
  69. ↑ Твори у десяти томах, т. V, с. 28
  70. ↑ Центральний Державний історичний архів. Ленінград, ф. 789, оп. 19, спр. 723, арк. 10
  71. ↑ Твори у десяти томах, т. І, с. 15 — 16
  72. ↑ Жур Петр. Шевченковский Петербург. Лениздат, 1964, с. 140
  73. ↑ Олександр Деко. «Український (Леонардо) Тарас да Моринці. (Сторінки із «Шевченківського календаря» скорочено) / «Голос України», №66 (5566) за 5 квітня 2013, сторінки 10–11, Посилання
  74. ↑ Українська радянська енциклопедія, т. 7, с. 300
  75. ↑ Твори у десяти томах, т. I, с. 3 — 8; 14; 11 — 13; 84 — 87; Бородін В. Над текстами Т. Г. Шевченка. К., «Наукова думка», 1971, с. 65
  76. ↑ «Сын отечества», т. II, кн. 4, відділ IV, с. 836–837
  77. ↑ Твори у десяти томах, т. І, с. 21 — 24; 25 — 27; 48 — 54; 55 — 56; 57 — 59; 60 — 62; 63 — 67
  78. ↑ Твори у десяти томах, т. І, с. 75 — 81
  79. ↑ «Библиотека для чтения», 1844, т. 64, отд. VI, с. 41
  80. ↑ Твори у десяти томах, т. VII, кн. І, № 36, 37, 38, 39
  81. ↑ Кирилюк Є. П. Тарас Шевченко. Життя і творчість. К., Держлітвидав України, 1964, с. 118
  82. ↑ Справа № 81, ч. 6, арк. 60 — 65
  83. ↑ Чужбинский А. Воспоминания о Т. Г. Шевченке, с. 6
  84. ↑ «Русские пропилеи», т. II. М., 1916, с. 180–181; 203–204; «Киевская старина», 1888, кн. 10, с. 2 — 3
  85. ↑ Центральний Державний історичний архів УРСР. Київ, ф. 127, оп. 1012, спр. 2130, арк. 16
  86. ↑ «Русские пропилеи», т. II. М., 1916, с. 181; Твори у десяти томах, т. VII, кн. I, № 84
  87. ↑ Твори у десяти томах, т. VI, с. 392–393; 439
  88. ↑ Твори у десяти томах, т. VI, с. 32
  89. ↑ Твори у десяти томах, т. VI, с. 32 — 33
  90. ↑ «Радянське літературознавство», 1939, № 4, с. 95, 101
  91. ↑ «Маяк», 1844, т. XVII, № 34, гл. IV, с. 76; Твори у десяти томах, т. VII, кн. І, № 92 — 97
  92. ↑ Бородін В. Т. Тарас Шевченко і царська цензура, с. 85
  93. ↑ Твори у десяти томах, т. І, с. 239–253
  94. ↑ Твори у десяти томах, т. VI, с. 236
  95. ↑ Справа № 96, літ. «Ш», арк. 5; Тарас Шевченко. Документи і матеріали. К., Держполітвидав УРСР, 1963, с. 18
  96. ↑ Твори у десяти томах, т. VI, с. 237
  97. ↑ Справа № 96, літ. «Ш», арк. 6; Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Київ, ф. 1, № 380, арк. 1; Тарас Шевченко. Документи і матеріали. К., Держполітвидав УРСР, 1963, с. 18 — 19
  98. ↑ «Иллюстрация», 1845, т. І, № 34, с. 537–538; Тарас Шевченко. Документи і матеріали. К., Держполітвидав УРСР, 1963, с. 22 — 23; Державний музей Т. Г. Шевченка, Київ, А — 192, А — 7, арк. 1
  99. ↑ Твори у десяти томах, т. III, с. 305–353; т. V, с. 33
  100. ↑ «Киевская старина», 1900, кн. 2, с. 253; Твори у десяти томах, т. VI, с. 36 — 37
  101. ↑ Спогади про Шевченка. К., Держлітвидав України, 1958, с. 34; «Киевская старина», 1887, кн. U, с. 567–568
  102. ↑ «Киевская старина», 1894, кн. 2, с. 235; Т. Г. Шевченко в документах і матеріалах. К., Держполітвидав УРСР, 1950, с. 82; Твори у десяти томах, т. VI, с. 237
  103. ↑ Твори у десяти томах, т. I, с. 262–272
  104. ↑ Твори у десяти томах, т. I, с. 310–324
  105. ↑ Твори у десяти томах, т. I, с. 325–329
  106. ↑ Твори у десяти томах, т. І, с. 330–336
  107. ↑ Твори у десяти томах, т. I, с. 337–339
  108. ↑ Твори у десяти томах, т. І, с. 340–347
  109. ↑ Твори у десяти томах, т. I, с. 354
  110. ↑ «Основа», 1862, кн. III, с. 4
  111. ↑ Твори у десяти томах, т. VII, кн. II, № 312, 313, 314, 315
  112. ↑ Доповідь Орлова Миколі I. Кирило-Мефодіївське товариство.
  113. ↑ а б «Образ Києва та його околиць у 1959 році». Науково-популярний журнал «Чумацький шлях» № 3, 2009, сторінки 10-16. Автор Надія Наумова, завідуюча відділом Наукового музею Тараса Шевченка.
  114. ↑ А. А. Благовещенский. Шевченко в Петербурге (1858–1861) // Воспоминания о Тарасе Шевченко. — К.: Дніпро, 1988. — С. 337–346; 545–549.
  115. ↑ 22 травня — день перепоховання Тараса Шевченка в Україні на Чернечій горі
  116. ↑ Ізборник. Подражаніє 11 псалму
  117. ↑ Тарас Шевченко. Поема «Сон»
  118. ↑ http://books.google.com.ua/books?id=2qghAAAAMAAJ&q=%D0%A1%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%B5+%D1%8F%D1%81%D0%BD%D0%B8%D0%B9+%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B8%D1%80%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%B3%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%B9&dq=%D0%A1%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%B5+%D1%8F%D1%81%D0%BD%D0%B8%D0%B9+%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B8%D1%80%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%B3%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B8%D0%B9&hl=uk&sa=X&ei=piXEUr6mOMa1hAfb5oCoBg&ved=0CD8Q6AEwBA
  119. ↑ 11 июля // Тарас Шевченко. Собрание сочинений в 5 томах. Том 5. / Комментарии И. Айзенштока. — 1965.
  120. ↑ Przegłąd Rzeczy Polskich. Paryž, 1860, 28 січня, с 61 — 62
  121. ↑ http://litopys.org.ua/shevchenko/docum08.htm № 536. 1859 р., липня 15. Рапорт черкаського земського справника В. О. Табачникова київському цивільному губернатору П. I. Гессе про «богохульство» Т. Г. Шевченка під час його перебування в Черкаському повіті
  122. ↑ http://www.shevkyivlib.org.ua/shevchenkiana/velikiy-kobzar.html Тарас Григорович Шевченко в оцінці літературної критики
  123. ↑ http://litopys.org.ua/shevchenko/shev2147.htm Світе ясний! Світе тихий!

Посилання

Тарас Шевченко
у сестринських Вікіпроєктах
q: Цитати у Вікіцитатах?
s: Теми у Вікіджерелах?
Родовід: Генеалогія на Родоводі?
CMNS: Тарас Шевченко у Вікісховищі?
S:
 Твори цього автора перебувають у суспільному надбанні. Ви можете допомогти проєкту, додавши їх у Вікіджерела.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Шевченко_Тарас_Григорович&oldid=13789539